В ці весняні дні на честь Міжнародного жіночого дня та Батьківщини нашого університету хочеться знову згадати про наймолодшу дитину Олексія та Христини Алчевських, — Христину Алчевську (1882–1931) — українську письменницю, драматургиню, поетесу та педагогиню.
  " style="float: left;" />Атмосфера, в якій зростала маленька Христя, інтерес і любов її рідних до народного слова, обрядів, звичаїв виховали в ній естетичні смаки, визначили подальший шлях у житті. Початкову освіту Христя отримала в домашній школі своєї матері Христини Данилівни. Саме мати відкрила Христі глибину вітчизняної та світової літератури та мистецтва.
У дитячі роки Христя разом з батьками кожне літо проводила на дачі в селі Олексіївка, що в околицях сучасного міста Алчевськ, де її батько зустрічався з інженерами Олексіївського гірничопромислового товариства, заводу Донецько-Юр'ївського металургійного товариства (ДЮМО), власниками яких був, а також іншими представниками ділового світу.
Садиба Алчевських розташовувалася в широкій балці степової річечки Білої. З високої скелі відкривалися мальовничі краєвиди, місток через річку вів в парк. Враження дитячих років, зустрічі з селянами, близьке знайомство з вчителями Олексіївської школи — Борисом Грінченком та його дружиною Марією, а також дружба з їхньою дочкою Настею залишили слід у Христі на все життя і відбилися в її поглядах та творчості.
Писати дівчинка почала з ранніх літ. У 10-річному віці разом зі шкільними подругами видавала дитячий рукописний журнал «Товариш», у якому впродовж 1892–1894 рр. уміщала і свої вірші та оповідання. Відтоді вона не відкладає перо, удосконалюючи українську мову, водночас опановуючи складну техніку французького вірша.
Закінчивши 1902 року харківську Першу дівочу гімназію, Христина продовжує навчання на вчительських курсах у Сорбонні в Парижі. А вже за рік повертається додому й працює вчителькою французької мови в гімназії й одночасно — у жіночій недільній школі своєї матері, де, попри загальну заборону, читає учням українські книжки; працює також у видавничому комітеті Харківського товариства грамотності.
Вирішальний вплив на визначення життєвої позиції, за свідченням самої поетеси, справили зустрічі з Миколою Міхновським — того самого, що написав маніфест «Самостійна Україна», в якому охарактеризував ідею української держави як «України для українців», один із найпомітніших на той час українських діячів Харкова, лідер Української народної партії, яка виступала за повну незалежність України, і творчість Ольги Кобилянської — однієї з перших українських феміністок (зрештою, матір Христі також сповідувала подібні погляди). 1903 року на святі з нагоди відкриття у Полтаві памʼятника Іванові Котляревському 21-річна поетеса познайомилася з багатьма «любими її серцю літературними творцями, носіями ідей і краси»: Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Надією Кибальчич, Ганною Барвінок, Михайлом Старицьким, Василем Стефаником, Михайлом Коцюбинським.
Христя почала робити перші кроки в нелегальній на той час діяльності, спробувала створити український жіночий гурток. З 1905 Христина Олексіївна працювала викладачем української та французької мов у середніх і вищих навчальних закладах Харкова. Дебютувала поетичним зверненням «До дітей мого краю» у газеті «Хлібороб», що була першою україномовною газетою в підросійській Україні. Тоді ж надіслала революційний марш, що починався словами «Гей, на бій, за нами встануть». Рукопис потрапив до жандармерії. До харківської квартири Алчевських прийшли з трусом, однак нічого не знайшли. Її вірші друкувалися майже в усіх тогочасних українських періодичних виданнях: «Хлібороб», «Рідний край», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник» та інші.
Щоліта родина відпочивала в Алушті на дачі Бекетових (у чоловіка рідної сестри Ганни, художниці). Христі було видане посвідчення з дозволом малювати етюди в межах Ялтинського Градоначальства. Вона щедро ілюструвала свої пейзажні поезії сонячними акварелями.
Роки творчості Христини Алчевської-молодшої припадали на епоху складних соціальних потрясінь і напружених ідейно-естетичних суперечок і розбіжностей у літературному середовищі. У революційні роки молода вчителька гімназії брала активну участь в організації й проведенні мітингів і страйків учнів середніх шкіл, мала зв'язки з підпіллям. Визволення народу Христя Алчевська пов'язувала з українізацією молоді, отож відновила свою роботу в учнівських гуртках. Протягом тривалого періоду ця робота була винятково культурницькою, спрямовувалася на формування знань з рідної мови, літератури, історії, прищеплення любові до України.
Події в Галичині, придушення українського руху на Наддніпрянщині переконали письменницю в тому, що українці в Російській імперії приречені на денаціоналізацію й асиміляцію. Порятунок бачився в об'єднанні Східної й Західної України. З 1915 року на квартирі Христі Алчевської відновилися регулярні зібрання гуртка української молоді.
Її поетична спадщина — досить велика. За десять років, з 1907-го по 1917-й, вона опублікувала 11 збірок, серед них — «Туга за сонцем» (вийшов в Москві в 1907), яку Сергій Єфремов визнав відверто еротичною, а Іван Франко зазначив, що «від цієї збірки пахне молодістю, жіночою грацією та несвідомою кокетерією». Наступні збірки виходили мало не щороку: «Сонце з-за хмар», «Пісня життя» (1910), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (1914), «Спомини» (1915), «Мандрівець» (1916) й інші. Остання, дванадцята, збірка вийшла 1922 року в Каліші (Польща). Із дванадцяти її збірників тільки один, десятий «Мрії», був виданий російською мовою. Брала участь в підготовці третього тому бібліографічного покажчика «Что читать народу?», рецензуючи для цього видання художні твори українською мовою. Деякі вірші Христини Олексіївни було покладено її братом Григорієм на музику, їх часто виконував Іван Алчевський на своїх концертах.
Після смерті батька Христина кілька разів відвідувала Олексіївську школу: в 1913, 1916 і 1917-му роках. Вона подарувала школі багато книг, в тому числі про життя і творчість Бориса Грінченка, а навесні 1917 року відкрила в Олексіївці сільську бібліотеку. Христина Олексіївна завжди тепло згадувала юні роки, проведені в Олексіївці, і була глибоко зворушена тим, як згодом тепло зустрічали її селяни Олексіївки.
1917-го не стає брата Івана, у 1920-му помирають мати і брат Григорій, а найстаршого Дмитра розстрілюють в Криму росіяни. Деякий час вона нічого не може писати. Але згодом публікує збірку «Clematis» (1922), а через кілька років з-під її пера виходить драматична поема «Луїза Мішель», яку вона написала 1926-го (опублікована у 1930-у) — твір про паризьку комунарку, побудований на історичному матеріалі, з використанням реальних персонажів (недарма ж колись так ретельно вивчала архіви Паризької комуни). В 1929 році написала спогади про брата Івана «Співак з душею геттінгенською». Вона є авторкою двох мемуарних творів.
Христина Алчевська невтомно втілювала все нові й нові задуми до останніх днів життя, друкувалася у харківських газетах і журналах, була членом Українського товариства драматургів і композиторів, готувала двотомне видання творів, яке після її смерті з різних причин не побачило світ. Вона залишила величезну рукописну спадщину (близько 4 тисяч творів), значна частина якої зберігається у відділі рукописів Інституту літератури НАН України та у Національній бібліотеці ім. В. Вернадського.
На схилі життя, в 1929 р. вже відчуваючи утиски з боку совєтського режиму, Христя пише: «Мене не викреслите при всьому бажанні з історії ніяк…». Багатьом її планам та починанням так і не судилося здійснитися. Самотня, майже без засобів до існування, вона померла в пору золотої осені 1931 року, маючи неповних 50 років.
1982-го у зв'язку із 100-річчям від дня народження Христини Олексіївни Алчевської ЮНЕСКО внесла її ім'я в календар знаменних дат, що означало визнання заслуг і таланту Христини Алчевської в усьому цивілізованому світі. |
